Logo Polskiego Radia
Print

Єжи Новосєльський - мислитель між Сходом і Заходом

PR dla Zagranicy
Anton Marchynskyi 16.02.2018 16:13
  • Nowosielski II UA.mp3
У чому полягала специфічна ужиткова метафізика цього митця?
Інтер'єр костелу св. Домініка у Варшаві з розп'яттям, написаним Єжи НовосєльськимІнтер'єр костелу св. Домініка у Варшаві з розп'яттям, написаним Єжи НовосєльськимAdrian Grycuk/wikimedia/CC BY SA 3.0

Минулого тижня, при нагоді зустрічі, присвяченій видатному польському художнику українського походження Єжи Новосєльському, що, власне, відбулася у Варшаві, ми розповіли про розуміння мистецтва і особливий творчий шлях цього художника. Сьогодні ж я пропоную до Вашої уваги продовження цієї розмови, але вже про богословські і метафізичні ідеї Новосєльського.

Адже він займався не лише живописом – також його можна назвати богословом і навіть філософом. Притому, з огляду на своє походження, Новосєльський надихався саме східнохристиянською традицією, що у польському контексті завжди виглядало вельми незвично. Саме звідси його зацікавлення іконою, тісно пов’язане з думкою Східних Отців.

В інтерв’ю, виданому в книжці «Mój Chrystus», Єжи Новосєльський зазначав, що православне богослов’я дає йому свободу, якої б йому не давало богослов’я католицьке. І що він, як, власне, такий вільний мислитель, відкритий для сучасного світу, може черпати одночасно з традиції православної, так і приймати те, що є чимось найбільш сучасним, а невідомим раннім богословам, бо за їхніх часів воно ще не існувало.

- Чи можна сказати, що він, таким чином, неначе виходив поза межі існуючої теології, а також, можливо, теології взагалі? Чи наснагу і право до цього давав йому той факт, що його теологічне мислення випливало з досвіду мистецтва? Безперечно, сакрального мистецтва, проте, не забуваймо, що будь-який мистецький жанр він вважав сакральним.

Єпископ Міхал Яноха, професор мистецтвознавства з Варшавського університету:

- Я не знаю, наскільки Новосєльський знав найглибші сучасні течії католицької теології. Підозрюю, що він входив у полеміку зі схоластичним, академічним богослов’ям, досить відірваним від життя. І, звісно, тут немає про що сперечатися, це зрозуміло. Я не знаю, чи він знав Урса фон Бальтазара, Анрі де Любака, себто ті найважливіші фігури ХХ століття, котрі, зрештою, у випадку фон Бальтазара дуже близькі до православної інтуїції. Але мені здається, що після [ІІ Ватиканського – ред.] собору католицьке богослов’я переживає чимало дуже цікавих, хоч часом і небезпечних моментів. І сьогодні ми виразніше бачимо, що теолог – це той, хто – як, зрештою, свідчить етимологія цього слова – живе словом божим. Що це не наукова дисципліна, але передусім саме життя. Так само, як і мистецтво. Бо Новосєльський однаково розумів як мистецтво, так і теологію – вони були в нього одним цілим неначе тканини тіла з кістками і сухожиллями. А заразом Новосєльський був вельми самостійним богословом, який йшов попереду інших. І така позиція завжди несе в собі ризик сходження на манівці. Він ставив найбільш фундаментальні питання, і якби його зіставити з суворою ортодоксією, то, напевно, в багатьох моментах він би від неї відходив – часом він був дуже близький до маніхейства. Але насамперед у всьому цьому він був дуже автентичний і щирий.

Говорить доктор Кристина Черні, мистецтвознавець з Яґеллонського університету:

- Існує дискусія про те, чи Новосєльського можна назвати теологом, бо він не створив якоїсь цілісної системи. Тож радше використовується термін, зарезервований для представників російської релігійної філософії, тобто «релігійний мислитель». З цим пов’язана така не завжди дисциплінована свобода дослідження. І маю визнати, що попри те, що я є мистецтвознавцем, і, власне, мистецтво, а передусім живопис повинен бути для мене найважливішим, то з роками, особливо, коли я працювала над цими архівами, його думка мала для мене величезне значення і я дуже багато їй завдячую. Вважаю, що вона сформувала мене духовно. Причому він якось дивовижно відділяв те, що важливе, від того, що неважливе в традиції Церкви.

- Чи Єжи Новосєльський відкрито говорив про свої духовні розмисли і переживання?

- При нагоді редагування тому «Mój Chrystus» Збіґнєв Подґужец сказав колись, що він мав ідею, аби звернутися до багатьох відомих особистостей суспільного життя і запитати про їхнього власного Христа. Але цього не вдалося зробити, бо всі йому відмовляли. В нас у Польщі немає традиції вільної розмови на такі теми – це речі дуже інтимні. А Новосєльський мав таку чудову відвертість і зухвалість, що говорив про це, вмів дуже сміливо формулювати ці думки. Часто сам собі суперечив. Він думав голосно і, звісно, в його мисленні безліч непослідовностей. Проте, часом з’являлися думки, що відкривали такі вікна й людина раптом починала з цілковито іншого боку дивитися на якісь явища. Єжи Новосєльський захищав завжди саме такий спосіб мислення про святі речі: треба прийняти, що люди мають таку потребу і такий простір в голові, в своїй духовності, аби досліджувати так зване делікатне суще, Христа, софіологію тощо. Декотрі з його інтуїцій насправді дивовижні і неймовірно творчі. Скільки ми мали таких мислителів? Гадаю, що він був у цьому унікальний. Саме тому важливо, аби його читати і з ним, звісно, полемізувати. Але також прийняти депозит його думок як певну спільну спадщину, яка дуже збагачує всю церковну традицію.

- Проте, Новосєльського не можна, однак, назвати типовим релігійним мислителем. Його мислення знаходило свій вираз насамперед в мистецькій творчості, чи не так?

Матеуш Сьродонь, живописець, іконописець зі Студіуму християнського Сходу:

- Гадаю, що Новосєльський і тут схиляє до того, щоб переглянути певні поняття, котрі вже якось повкладалися в наших головах. Тут йдеться як про поняття сакральності та еротики, так і богослов’я. В Католицькій церкві воно дуже традиційне і справді, попри зусилля видатних фігур, таке схоластичне, дуже вузьке бачення, мабуть, функціонує і надалі. Натомість, я би бачив у ньому богослова в такому значенні, як це розуміє православ’я, що богословом називає св. Івана. Тобто тут йдеться про певний спосіб життя і розмислів над вірою. І в цьому значенні, як цілковито неакадемічного богослова, я би бачив, наприклад, Ципріана Каміля Норвіда чи пізнього Юліуша Словацького в його містичний період. Це теологія par excellence, тільки неакадемічна, виражена мовою мистецтва – у випадку Новосєльського це живопис, а в їхньому випадку – поетичне слово.

- У зв’язку з усім цим варто було б також згадати про факт, що Єжи Новосєльський підкреслював позитивне значення в своєму житті досвіду атеїзму. Він не називав цього ніччю в сенсі цілковитої відірваності від трансценденції, про що йдеться в деяких містичних традиціях. Це був якийсь перехідний стан, що становив етап на його шляху до її пізнання. І в цьому, мабуть, полягала його специфічна ужиткова метафізика, чи не так?

Кристина Черні:

- Передусім він цінував свій атеїзм, бо він мав для Новосєльського катарктичне значення, адже, - на чому наголошує Матеуш Сьродонь, - віра, до якої він потім повернувся, була іншою. Після такої, в певному сенсі, рутинної, традиційної, трошки безрефлексивної релігійності він пережив якесь просвітлення (бо є люди, котрі саме так переживають такі речі) – він зміг ідентифікувати той момент, коли прийшов до церкви у Лудзі і зрозумів, що там істина. Принаймні, він так про це розповідав. Натомість та віра, яку він пізніше вибрав, була вже цілковито інакшою вірою – свідомою. Однак, слід зазначити, що літургічною людиною він був все своє життя. І навіть невіруючим він завжди ходив до церкви заради великої краси обрядів. Отже, якийсь зв’язок, однак, підтримувався – чи то за допомогою абстрактного живопису, який вів його кудись вгору, чи, власне, за допомогою родинної традиції і цього ходіння до церкви.

- Але якщо повернутися до його вірності східнохристиянській думці в католицькій країні, то чи можна сказати, що як сам по собі, так, звісно, й у своїй творчості він втілював своєрідний місток між обома традиціями?

- Існує такий стереотип: часто повторюють, що він був між Сходом і Заходом, що Новосєльський поєднав одне бачення з другим. А мені здається, що для його бачення ключовим було те, що він поєднав початок з кінцем, тобто для нього наше спільне мистецтво, що існувало до розділу Церкви, тобто у І тисячолітті, якось римувалося з простотою аванґардизму. І це людям важко зрозуміти, бо ми вже звикли до якоїсь ікони. Коли увійдемо до пересічної, провінційної церкви, де маємо іконостас ХІХ століття, також бачимо поєднання Сходу із Заходом. Всі ті рум’янці, кучері – це також ікони або церковний живопис. Натомість у нього, власне, була присутня така аскетична, аванґардистська простота, котра якимось чином зверталася до суворості перших століть християнства. І саме це відповідає його баченню. Тому його творчість і ікону не можна розглядати як чуже вторгнення до нашої римо-католицької традиції, але як нашу спільну спадщину. І про це свідчать і документи соборів, і те, як казав кардинал Ратцінґер, що треба наново прийняти постанови Нікейського собору разом з усім його вченням про ікону, бо це наша спільна традиція.

Антон Марчинський

Print
Copyright © Polskie Radio S.A Про нас Контакти