Logo Polskiego Radia
Print

Станіслав Виспянський - художник, драматург, містик?

PR dla Zagranicy
Anton Marchynskyi 02.09.2017 10:00
  • Wyspiański UA.mp3
Цього року в рамках Національного читання вся Польща читає «Весілля» Станіслава Виспянського
Станіслав Виспянський, "Автопортрет з дружиною" (1904)Станіслав Виспянський, "Автопортрет з дружиною" (1904)Stanisław Wyspiański - www.pinakoteka.zascianek.pl, Domena publiczna

2 вересня у Польщі відбувається ініційована президентом ще 2012 року акція «Національне читання». Цього року вся Польща читає «Весілля» Станіслава Виспянського. Саме тому ми вирішили звернутися до постаті цього видатного молодопольського драматурга і художника.

А допоможе нам у цьому Марта Томчик-Марион, авторка книжки «Wyspiański», що вийшла 2008 року в серії «Біографії славетних людей» (пол. – «Biografie Sławnych Ludzi») Державного видавничого інституту (пол. – «Państwowy Instytut Wydawniczy») у Варшаві.

- Ким, отже, був Станіслав Виспянський?

- Станіслав Виспянський був митцем, що жив в епоху Молодої Польщі. Він народився 1869 року в Кракові, а помер у тому ж місті 1907 року. Виспянський займався дуже різними видами мистецтва. Передусім він був живописцем, такою була його освіта, що він її отримав як у Польщі – в Кракові, під керівництвом Яна Матейка, так і в Парижі, де він навчався у приватній майстерні, натомість мав чудові відносини з тогочасними паризькими художниками (а Париж, звісно, був центром мистецтва тієї епохи). І він, власне, дебютував як живописець, але дуже швидко зацікавився також іншими видами мистецтва. А оскільки він проявляв величезний інтерес до театру, літератури, дуже багато часу проводив у театрах, то швидко він почав писати власні п’єси і вірші. Поезія мала для нього дуже приватний характер, натомість свої драматургічні твори він почав незабаром публікувати, і першим з них був «Лелевель». Але пізніше такі п’єси почали сипатися одна за одною.

Таким найвидатнішими творами, завдяки котрим він, власне, увійшов до історії, і котрі й надалі, гадаю, надзвичайно важливі для нас, поляків – це «Варшав’янка», а також «Весілля» і «Визволення». Це дуже важливі твори. Власне кажучи, всі його п’єси якимось чином були пов’язані з історією Польщі та зверталися до дуже важливих питань, що стосувалися незалежності і національної ідентичності.

- Ви говорите про його драматургічну творчість, і в зв’язку з цим я би хотів попросити Вас розповісти про ще один надзвичайно важливий для неї мотив – це мотив Древньої Греції та, зокрема, її театру. Безперечно, нерідко, звертаючись до нього, Виспянський мав на увазі сучасні собі події, актуальну ситуацію в Польщі. Кажуть, натомість, що саме його захоплення театром народилося після того, як у Парижі він побачив постановку «Короля Едипа» Софокла.

- Можна сказати, що так – його захоплення древністю, грецькими і римськими мотивами, кажучи дуже загально, сягала своїм корінням його освіти, й того зокрема, що у його середній школі – це був Ліцей Новодворського, така дуже відома школа, що надалі у Кракові існує – дуже велика увага приділялася вивченню латинської і грецької мов, і тому, аби спиратися на древні тексти. І тоді, власне, це його захоплення з’явилося. Але так, як Ви сказали, він свесь час цікавився древністю, весь час читав. І, наприклад, його «Ахілл» був однією з п’єс, котрі дуже виразно зверталися до стародавніх мотивів. Але можна сказати, що такі мотиви з’являлися у більшості його текстів, бо й, наприклад, у «Лелевелі» та «Варшав’янці». Отже, він справді цим захоплювався. І тут можна згадати ще один його текст – «Акрополь», що є пізньою драмою, у котрі ці, власне, елементи древності дуже важливі. Вони, я би сказала, мали тут ключовий і символічний характер.

- Чи можна сказати, що за посередництвом древності, з одного боку, він якось намагався подивитися на те, що діялося довкола нього, а з іншого – неначе зображує самого себе. Тут Виспянського можна було би порівняти з головним героєм іншої його п’єси – Мелеаґром, який живе доти, доки не згоріло поліно, про котре зробила пророцтво одна з мойр – Атропос; живе в передчутті смерті, описаної під час його народження. Так само й Виспянський досягає висот у своєму таланті, а заразом усвідомлює, що змагається з часом, аби найбільше встигнути перед смертю?

- Я з цим згоджуюся. Гадаю, що це дуже добрий висновок, бо та древність – як ви і сказали – з одного боку, допомагала подивитися на певні справи, що стосувалися Польщі, ідентичності, справи фундаментальні. Але також дозволяла звернутися до такої теми, що, гадаю, Виспянського дуже захоплювала. А саме, це проблема людської долі, предестинації. Це щось, що було для нього дуже важливим, адже воно було безпосередньо пов’язане з його життям і, зокрема, з його боротьбою з хворобою, наприклад. Отже, таке питання про долю, її визначеність було йому дуже близьким, з чого також випливає його інтерес до древності і пов’язані з нею пошуки. Такі, наприклад, що проявлялися у фігурах Ахілла та Мелеаґра. Або, наприклад, Виспянський ілюстрував «Іліаду», що цікаво. І ці його ілюстрації, прекрасні, зрештою, вони вельми приголомшливі. В них присутній величезний драматизм, і, я гадаю, в них можна зауважити пошуки відповіді на питання про людську драму, її долю, про те, від чого ми не можемо визволитися.

­- З одного, отже, боку, ми маємо особисту долю людини, індивідуума, а з іншого – про що Ви згадали на початку – долю цілого народу, мотив, що також постійно з’являється в його творчості. І в зв’язку з другим з цих мотивів самого Виспянського вже в момент його смерті оголошено національним пророком Польщі – четвертим, після Міцкевича, Словацького і ex aequo Красінського з Норвідом. Так, однак, чи ота його увага до індивідуальної, навіть інтимної долі людини не суперечить отому його статусові пророка? Як Ви гадаєте?

- Я вважаю, що не суперечить, а єднається в одне ціле. Я могла би сказати так, що, у певному сенсі, доля Виспянського є також, трошки – спрощуючи, звісно – долею Польщі. Тут також можна побачити певні перешкоди, і певні визначення долі, котрі відносилися і до Виспянського як людини, так і відносилися тоді до Польщі, тобто держави, що не мала свободи. Тому я вважаю, що це єднається в одне ціле, безперечно.

- Отже, Виспянський як драматург знаходить визнання завдяки далеко не першій своїй п’єсі. Слава приходить до нього вже наприкінці життя завдяки «Весіллю». І певною мірою, можна сказати, у «Весіллі» обидва ці мотиви, про які ми щойно згадали, проявляються дуже чітко. Чи не так?

- Так, повністю проявляються – і мотив Польщі, і долі є однією з тем «Весілля». Але одразу треба сказати, що «Весілля» є настільки складною, складносурядною драмою зі стількома мотивами і стількома можливостями інтерпретації, що перевершує цю тему. Але, звісно, ви маєте рацію. І «Весілля» було тією п’єсою, що принесла Виспянському популярність. І я би сказала, що, з одного боку, це була дуже пізня популярність, така – наприкінці життя. Але, з іншого боку, можна би сказати так: беручи до уваги те, що Виспянський прожив лише 38 років, то вона пізня, але може не аж так. Якби він мав більше часу, то, гадаю, він би міг з неї користатися і просто створити ще багато цікавих речей без потреби боротьби із побутовими проблемами, котру він був змушений вести практично все своє життя.

- У чому полягала та актуальність «Весілля», через яку воно відразу здобуло популярність і принесло визнання своєму авторові? І в чому вона полягає сьогодні, якщо поляки повертаються до нього і навіть організовують цьогоріч Національне читання цього твору, за 116 років після його прем’єри?

- Чому «Весілля»? Я гадаю, що існує кілька причин. Без сумніву – на що ви слушно звертаєте увагу – йдеться про тематику і актуальність. «Весілля» було актуальним текстом тоді, коли цю п’єсу було поставлено, тобто 16 березня 1901 року, оскільки воно стосувалося конкретних подій. Це один такий – пліткарський, можна сказати – рівень актуальності. В ньому йшлося про весілля друга Виспянського, також видатного поета Люціана Риделя. Це було весілля з селянкою в підкраківському селі Броновіце, дуже голосне, із розмахом, на котрому були присутні всі краківські вершки – чимало інтелектуалів, митців і просто відомих осіб, але також – з боку нареченої – були також люди з села. Отже, це одна актуальна річ, що стосується героїв драми, котрими були реальні фігури, всім у Кракові відомі (і хоч Виспянський змінив більшість прізвищ, всі орієнтувалися, хто є ким).

По-друге, це була така п’єса, що зверталася до дуже важливої справи – до питання про незалежність Польщі, питання дуже глибокого: хто має взяти відповідальність за це на себе? як це має статися? хто має боротися? як мають виглядати відносини поміж інтелектуальною елітою та, скажімо, простим народом. Все це дуже важливі питання для того часу і такі дуже конкретні. Всі вони були політичними питаннями. Такою є правда. І тому це було чимось надзвичайно актуальним. Як і демонстрація відносин між, власне, інтелектуалами і простими людьми, відносин непростих. І Виспянський, власне, оголив такі складні питання, що стосувалися певного лицемірства і нерозуміння, що існувало між цими двома суспільними верствами. А показав це дуже правдиво, не жаліючи нікого. Це також було чимось новаторським.

А по-третє, чому саме ця п’єса? Тому, що вона геніальна, абсолютно видатна своїми мистецькими вартостями і новаторством. Тут можна було би багато чого розповісти, але, власне, Виспянський використав усі сучасні досягнення тогочасного театру, плюс додав дуже багато від себе, починаючи з симультанної сцени, використання музики в театрі, пантоміми – неймовірні ідеї. І, власне, цей спектакль був настільки геніальний, що його не можна було не зауважити. І він мусив принести Виспянському популярність, незважаючи на те, що багато хто не розумів цього тексту, коли відбулася його прем’єра у Кракові.

Антон Марчинський

Print
Copyright © Polskie Radio S.A Про нас Контакти