Минулого місяця Польщу відвідав відомий ізраїльський письменник, есеїст та публіцист Амос Оз. У Лодзі Оз отримав звання почесного доктора місцевого університету, а у Варшаві зустрівся з читачами в рамках промоції нової книги «Серед своїх».
Амос Оз без сумніву є сьогодні найвідомішим у світі літератором, що пише на івриті. Вже кілька років поспіль він входить до списку найбільш імовірних лауреатів Нобелівської премії у галузі літератури. Його книги перекладені понад 40 мовами народів світу. Слави письменник також зажив завдяки промоції ідеї двох держав – єврейської та палестинської на Близькому Сході. Батьки Амоса Оза походили з єврейських родин Рівного та Одеси, але сам автор народився вже в Єрусалимі.
Збірка оповідань «Серед своїх», перекладена цього року польською мовою, розповідає про життя в ізраїльському кібуці. Сам Оз зазначив, що вона є одночасно і сумною, і оптимістичною:
-Це книга про людей, які є самотніми у колективному поселенні, в кібуці. А самотність у тісному колективі може бути ще більш болісною, ніж самотність у великому місті. Але також це історія про комічних ідеалістів, що будували новий світ.
Описуючи життя в кібуці, Амос Оз звертається до власного, понад 20-річного досвіду праці у колективному господарстві в пустелі. Піти до кібуца майбутнього письменника спонукав конфлікт з батьком: «Мій батько був інтелектуалом, я ж хотів стати водієм трактора», - сказав він у Лодзі. Журналістам письменник визнав, що це своєрідне протистояння досі триває:
-Я досі сперечаюся з батьком на теми політики. Роблю це щоденно, незважаючи на те, що батька немає серед живих понад 40 років. Я увесь час чую в голові два голоси. І це потрібно мені, втім у моїй праці. Письменник має чути кілька голосів одночасно.
15-річний Амос змінив прізвище з Клаузнер на Оз та вступив до кібуцу Хульда. Батька це рішення розізлило, адже він вважав, що його син є непересічним і мусить триматися іншого шляху. Що ж підштовхнуло молоду людину до рішення жити та працювати в пустелі серед незнайомих людей? Чи була це віра, що завдяки спільній праці та спільному життю можна створити нову людину?
- З мене було досить інтелектуального життя, що точилося в Єрусалимі. Я ним об’ївся. Тим більше, що за два роки до мого переміщення до кібуцу мати покінчила життя самогубством. Я тоді злився на всіх: на маму, котра немовби втікла з коханцем, не залишаючи навіть прощального листа, на батька, що її втратив, на себе – бо я був поганою дитиною, тому мама мене залишила. З усією тією злістю я втік до кібуцу, плекаючи надію, що там зможу розпочати нове життя. Але я дуже швидко довідався, а радше – переконався, що це неможливе. Проте це був процес, це не сталося в один день. Я зрозумів, що люди в кібуці були революціонерами, вони хотіли змінити світ, людську натуру. Вони сварилися через творчість великих письменників та філософів, і їх аргументи були подібні до тих, що я чув у домі мого батька. Тоді я зрозумів, що людська природа так легко не змінюється, якщо взагалі її можна змінити.
У кібуці Хульда Оз був трактористом, нічним сторожем, також допомагав у їдальні. Його перша книга з’явилася за кілька років і називалася «Там, де виють шакали» і була натхнена досвідом спільного життя з різними людьми, яких повсякденість перетворила на специфічний колектив. Хоча бажання писати в Амоса Оза існувало і раніше:
- Письменник всередині мене народився ще задовго до того, як я переїхав до Хульди. Вже у 5 років я складав маленькі оповідання та ділився ними з друзями. Я не був гарним спортсменом, не вирізнявся успіхами в школі. Для мене єдиним способом зробити враження перед дівчатами було вигадати неймовірні історії. Можливо, я досі пишу тільки аби справляти враження на жінок. До того ж, у дитинстві батьки часто брали мене на зустрічі зі знайомими у кав’ярнях, і там, помираючи від нудьги серед дорослих розмов, я почав підглядати та підслуховувати інших людей. З деталей одягу, наприклад взуття, я навчився дізнаватися про характер їх власника. пізніше я вигадував історії про цих незнайомців. Я так роблю і сьогодні, для розваги: коли чекаю на візит до стоматолога, коли сиджу на вокзалі я не читаю книг, я придивляюся до людей і створюю оповідання про них.
Управління кібуцу не одразу доцінило талант Оза. Думка, що хтось може змінити фізичну працю на фах письменника, не відповідало ідеології спільноти. Тому доводилося пристосовуватися:
- Я писав вночі. Один, і, як мені здавалося, у таємниці. Але в кібуці немає таємниць! Дуже скоро всі дізналися, що я письменник і мене стали просити писати некрологи для померлих, оголошення про святкування, побажання для молодят. Пізніше я опублікував кілька оповідань у різних журналах, їх схвально сприйняли, і я звернувся до ради кібуцу з проханням дати мені один вільний день на тиждень, аби я міг писати. Частина ради злякалася, що скоро всі оголосять себе письменниками і не буде кому доїти коров. Але свій вільний день я отримав. Коли я вже опублікував кілька книг – отримав два дні. Коли вийшов мій перший бестселлер, і мої книги стали головним джерелом прибутку для кібуцу, рада дала мені три дні. Але письменником «на повну ставку» я так ніколи й не став. Але це добре – бо тоді б я не мав, про що писати. Адже кібуц – це своєрідний мікрокосмос, найркащий університет для письменника: 500 мешканців, дорослі та діти, і ти живучи серед них знаєш усі їхні секрети. У Варшаві я б навряд чи зміг би близько пізнати навіть 20 осіб.
«У кібуці всі є приятелями, але справжніх друзів мало. Я от маю двох-трьох. Таких, з ким приємно помовчати», - так говорить один з героїв книги оповідань «Серед своїх». Я доводить Амос Оз, кібуц – це ніяка не ідилічна реальність, це той самий світ, в якому живемо ми всі, тільки більш концентрований:
- Так є скрізь на світі. Зараз я живу в пустелі Арад у власному домі, я давно залишив кібуц. У книзі «Серед своїх» я пишу не тільки про кібуц – це радше привід для оповіді. Я пишу про самотність, про людей на маргінесі суспільного життя, про невдах, які хочуть бути частиною великої родини, але залишаються осторонь. Героєм останнього оповідання з нової книги є голандський єврей, який пережив Голокст і який вважає, що світ поєднає мова есперанто. А його сусіди, польські євреї, нагадують, що Каїн та Авель теж розмовляи однією мовою. Але той вчить трьох учнів до кінця свого життя, не зважаючи на аргументи інших. Трагічна і комічна ситуація. Але трагедія та комедія це не два полюси, це два вікна через які ми дивимося на світ.
Ізраїльський письменник Амос Оз був гостем Третьої програми Польского радіо. Його нову книгу «Серед своїх» - «Wsród swoich», тепер можна прочитати і польською мовою.
О.Б.