Logo Polskiego Radia
Print

Ким є людина? (ІІ частина)

PR dla Zagranicy
Anton Marchynskyi 10.11.2016 18:01
  • Kim jest człowiek II.mp3
Філософський фейлетон Антона Марчинського
Жуль Бастьєн-Лепаж, «Діоген» (фрагмент)Жуль Бастьєн-Лепаж, «Діоген» (фрагмент)wikimedia commons

Продовжуємо наше розважання про істоту людини, яке ми розпочали у попередньому фейлетоні.

Отже, завершився той текст з минулого тижня так: людина – це істота, що перебуває у положенні поміж: поміж буттям і світом речей, поміж духом і світом тварин, поміж життям і смертю, надією та розпачем, мудрістю і бездумством, мовчанням і логореєю.

Українське слово «поміж» безпосереднім чином вказує на межі, що з усіх боків оточують будь-яку сутність, яка виявляється відданою їм на поталу. І – хто б тут сумнівався? – людина дивовижно відповідає цьому визначенню. Вона є втіленням обмеження: часом, а в цьому сенсі віком і смертю; можливостями свого тіла і навіть його поверхнею – отим вбранням зі шкір, в яке вона начебто мала зодягнутися після вигнання з Едему; хворобами, болем і пристрастями; страхом і розумом, що часом тотожній із безумством; та передусім своїм світом – не лише таким, що зводиться до замкненого простору, але й тим, межі котрого визначаються нашими інтересами, а, отже, й байдужістю, як їхньою зворотньою стороною, а також нашим завзяттям і ледачістю тощо.

Більше того, такі межі, що визначають нашу сутність як людей, можуть пролягати якби всередині нас, розділяючи наш світ на зовнішній і внутрішній. Прикладів можна наводити безліч, але я сягну до одного хрестоматійного, аби з нього вивести додатковий висновок. Отже, скажімо, коли на початку «Критики чистого розуму» Канта ми читаємо, що «час назовні, так само як простір усередині нас, споглядатися не може», то дізнаємося і про ключовий для людської істоти поділ на внутрішність і зовнішність, і про час та простір, які у ньому беруть участь та обмежують нас, а ще й кожному з них приписане своє місце, і про те, що всіх цих меж позбутися неможливо, адже людина з ними народжується. Натомість природа цих обмежень полягає у чуттєвості. Більше того, з наступних сторінок цієї ж книги випливає, що всі щойно наведені риси стосуються виключно людини та притаманного їй досвіду. А отже світосприйняття, скажімо, Бога, як дає зрозуміти Кант, нам ніяк не відтворити, адже від самого початку він таких обмежень не мусив би мати. Отже, й будь яка мова про його досвід і рацію була би виключно антропоморфізацією, себто його олюдненням.

Однак, слово «поміж», що я намагаюся тут застосувати як невід’ємну рису людини, має ще низку дивовижних значень. Саме давньогрецьке слово «μεταξύ», що є відповідником згаданого терміну, варто було б перекласти як «всередині», «на місці». І тут ми вже знаходимо не брутальне обмеження, притаманне, ясна річ, людській істоті, але й певний комфорт того, хто раптом опинився у властивому місці, на своєму місці, оповитий і захищений з усіх боків від несприятливих йому стихій цього світу. Він удома. Жодного перебільшення в тому, що людина існує саме в такому місці у всесвіті й за таких умов, що їй найбільше відповідають, немає. Вистачило б відхилення середньої температури на пару десятків градусів у один або другий бік, або ж, скажімо, дещо інший склад повітря тощо, і нас би вже не було. Вижили б і, цілком імовірно, чудово б собі радили різні інші істоти. Але не люди.

«Поміж» значить також поруч. І, до речі, людина існує поміж цих істот – тварин, рослин, комах і бозна ще кого й чого. Як теж і поміж собі подібних. Поміж і поруч із ними. З цього випливає ще декілька значень, які допоможуть нам зобразити людську природу.

Аби представити перше з них, я знову пропоную звернутися до грецької назви стану «поміж». Згадане «μεταξύ» пов’язане із дієсловом «μετάγω», яке вже не значить дискомфортного і далеко не завжди бажаного обмеження з усіх боків, як це передавалося у першому нюансуванні значення цього слова; як теж не значить і перебування всередині, на своєму місці. Таке третє значення «поміж», що воно цілком може стати ще одним окресленням людини, просто вказує на перехід від одного до іншого, на проміжну ланку або на перенесення. І справді, коли людина описує свою еволюцію, а себе як її вінець, то чи не визначає себе ж як ланку, й далеко не завжди як остаточну? Що далі – варіанти можуть бути різними: чи то понадлюдина Ніцше, чи божественна істота. Натомість людина є поміж них як своєрідний перехід – чи у реальності, чи в уяві.

З усього ж зазначеного випливає наступна важливіша ілюстрація. Адже людина існує серед інших людей і не можна переоцінити впливу спільноти на її формування. Власне, одне з двох визначень людини, що його дав Аристотель, говорило саме про цей аспект. Вона, казав грецький філософ, це «ζῷον πολιτικόν», тобто суспільна жива істота, а якщо цей вислів перекласти дослівно, то суспільна тварина. Зрештою, таке визначення для кожного з нас він дав дещо на виріст, бо тут – якщо дуже побіжно представити Аристотелеву думку щодо цього – йдеться про те, що недостатньо народитися і сформуватися у людському середовищі, аби називатися людиною. Необхідно також відповідати низці стандартів, що очевидні на жаль не для кожного члена такої спільноти, першими з-посеред яких є етичні та правові норми. Інакше кажучи, для того, аби кожен з нас міг стати людиною, необхідно бути сповненим чеснот. У іншому ж випадку ми просто тварини.

Варто підкреслити, що спроба дати визначення людині часто межувала із намаганнями уникнути її тваринного аспекту. І не завжди це вдавалося. Так, приміром, вчитель Аристотеля Платон заявив, що людина – це двонога тварина без пір’я. У відповідь на це чи не головний серед філософів провокатор тих часів – Сократ бо вже помер – Діоген Синопський увійшов до Академії із обскубаним півнем, кажучи: «Це людина Платона!». Після цього учні Платона додали, що така тварина повинна ще мати пласкі нігті, проте навряд чи це врятувало дефініцію їхнього вчителя. У цьому визначенні, що було покликане також і встановити баланс між тваринним і людським у нашій істоті, щонайменше не вдалося вже досягнути елегантності та лаконічності (а це, я переконаний, не може не відбитися на точності).

Зрештою, коли йдеться про такий баланс, то мені особисто відповідають слова, сказані на цю тему творцем філософської антропології вже у ХХ столітті Максом Шелєром: «людина завжди може бути чимось вищим або нижчим за тварину, проте ніколи не може бути твариною».

Однак, якщо вже перераховувати тут визначення того, ким ми є, то у античності було сформульоване ще одне, що беззаперечно варте уваги. Його автором, як і у випадку з людиною-суспільною твариною, був Аристотель. Ζῷον λόγον ἔχον – це тварина або жива істота, яка має логос. А що значить це грецьке слово – чи то розум, чи то мову, чи, скажімо, порядок і право – це давня загадка для кожного перекладача та інтерпретатора. Інакше кажучи, одним словом цього не передати. Однак, що важливо, ані розуму, ані мови, ані права у такому вигляді, що відомий нам, людям, інші істоти – як про це свідчить наш досвід – не мають. Отже, все це – тобто, повторюся, логос – і перетворює нашу тваринну сутність у людську. Самої ж суспільності, також названої Аристотелем, не кажучи вже про відповідні біологічні характеристики, тут аж ніяк недостатньо. Доказом цього можуть послужити численні історії про так званих дітей-мауґлі, що волею долі були виховані тваринами.

Людина, отже, парадоксальна істота. Скінченна та всіляко обмежена, з цієї лише причини вона невпинно страждає. Та заразом усі її страждання, зумовлені нав’язаними долею рамками, свідчать про щось цілковито відмінне від них: про свободу, відчуття котрої без досвіду границь радше б не сформувалося. Неначе діамант, що потребує тиску і пов’язаної з ним високої температури, аби з’явитись із попелу. Він цінний. Але саме тому у випадку людини – поруч із іншими – з’являється ще один вимір: такої цінності ще слід досягнути і як же легко її змарнувати. А, отже, така людськість пов’язана ще й з неусипною відповідальністю.

Завершення циклу фейлетонів про людину пропоную Вашій увазі за тиждень.

Антон Марчинський

Запрошую Вас послухати звуковий файл

Print
Copyright © Polskie Radio S.A Про нас Контакти