Запрошуємо послухати розповідь про те, як змінювати навколишню дійсність, зокрема життя людей з особливими потребами (та не лише їх), і як це робити успішно. Людиною, якій це вдається, є наш співрозмовник Міхал Становський з Люблина, ініціатор міжнародного руху «Непротоптаної стежини».
Усе його життя пов'язане з театром. Його мама працювала інструктором самодіяльних колективів лялькового театру, сам він з 6-го року життя брав у них участь. У 2-му класі основної школи він створив свій перший театральний колектив, а 17-річним юнаком почав працювати інструктором у Будинку культури. Одночасно Міхал Становський був скаутом. Майже 30 років тому, 1989-го, його запросили до люблинської школи-інтернату, де він мав провести театральні майстер-класи для особливих учнів. Йому там багато чого не сподобалось. І тоді він подумав, що це можна змінити — саме через театр. А ще він хотів змінити це не лише в цьому одному інтернаті, але у всіх, що є на території Люблинського воєводства. Нині, після 30-ти років, можна сказати, що це йому вдалося. Лише у Люблинському воєводстві працює 30 особливих театральних колективів, щороку Фонд «Непротоптаної стежини» (який він очолює) проводить десятки, якщо не сотні заходів з особливими артистами. За його методикою працюють і в інших регіонах Польщі, та й за кордоном, також в Україні. Нині він розповість як змінювати дійсність — не лише осіб з особливими потребами, і не лише завдяки театру.
— Завжди поруч зі мною були люди, яким подобалося це робити. Це були мої знайомі, друзі, співробітники, а також учні, скаути, з якими я працював на самому початку — в організації, школі, у молодіжному клубі. Установи тут другорядні — основою є людина... Методика нашої праці формувалася приблизно 10 років, щоб створити доволі чітку систему праці з артистами з особливими потребами. Ця система охоплює три рівні — три річні цикли: культурних заходів, занять із інструкторами і роботи з волонтерами. Кожного року ми працюємо з іншою темою. Ми вибираємо її на Театральному огляді, який весною завершує один цикл і відкриває наступний. Тема має бути активно-дійовою, як-от: любов, лицарські зустрічі, роми, космос, Дикий захід... Дана тема повинна мати свій логотип. Спочатку я просив намалювати його якогось обдарованого учня ліцею. Але згодом, дотримуючись принципу: ми не робимо нічого для осіб з особливими потребами, а працюємо разом з ними, ми оголосили конкурс. І отримали не два проекти, а 150! На додаток, значно вищого рівня, ніж згаданого учня.
Це перший пункт циклу культурних заходів. Увесь річний цікл охоплює чимало заходів та майстер-класів. Це, зокрема, Зустрічі з піснею, є ще конкурс мистецьких робіт і конкурс театральної фотографії, який супроводжує найбільший захід «Непротоптаної стежини» — Театральний огляд-фестиваль у Люблині. Це кількаденне, велике культурне дійство приблизно тисячі особливих артистів.
— Наш Театральний фестиваль — це не конкурс. Основне для нас — формування театрального кола артистів, інструкторів та волонтерів, а також високий художній рівень заходу. Ми не змагаємося, а підтримуємо одні одних. Тому другий цикл у нашій методиці — це робота з інструкторами.
Я скоро зрозумів, що рівень особливого театру не залежить від рівня інвалідності, а від рівня вмінь інструктора. Він же може бути пречудовим педагогом і терапевтом, але не обов'язково розумітися на театрі. І його треба навчити. Ми почали з обговорення вистав, які брали участь у Фестивалі. Втім, виникали проблеми...
Це було на самому початку, коли обговорення вистав проводили під час Фестивалю. І все було добре доти, доки інструкторів хвалили. Але це змінювалося, коли звучала критика. Щось із цим треба було робити...
— Тоді я у вересні запросив інструкторів, які хотіли би виступити на нашому фестивалі весною наступного року, на майстер-класи з написання сценарію, місяць пізніше — про художнє оформлення спектаклю, відтак — про музику тощо. А ще я консультував вистави, які в різних місцевостях нашого воєводства готували на фестиваль. І коли після фестивалю проходило обговорення, ніхто не ображався; це була відверта, щира, критична розмова про те, що було добре, а що погане.
Зустріч інструкторів, https://www.facebook.com/nieprzetarty.szlak/photos/
Третя складова діяльності руху «Непротоптаної стежини» — це робота з волонтерами. Їх співпрацює з Фондом дуже багато, подекуди, як під час Фестивалю, і150 людей. Чому вони це роблять? За словами Міхала Становського, вони не лише допомагають іншим, але й собі — вчаться чомусь новому, отримують певні навички, які зможуть використати у своїй професійній роботі.
З 2011 року люблинський рух особливих артистів має свою установу - Дім самопомочі «Академія культури» зі штатними працівниками, що, звісно, значно полегшує нинішню, і дедалі активнішу діяльність.
— 2001 року на наш Театральний огляд приїхали представники України, львів'яни. Вони подивилися, їм сподобалося. Згодом вони почали це саме робити у Львові; спершу Віра Войтюк, а нині її донька. 2003 року ми разом з українцями ініціювали проекти «Непротоптаної стежини» у Білорусі. А 2007-го за нашою програмою почали працювати в Сілезькому регіоні Польщі. Два роки тому нас запросили до Перемишля, а зараз хоче до нас приєднатися Вроцлав. Насправді те, що ми робимо, можна назвати рухом — рухом особливих артистів, їхніх інструкторів та волонтерів, які планомірною, цілеспрямованою працею намагаються змінити становище осіб з особливим потребами у суспільстві. І ми змінюємо не лише людей з інвалідністю, але й інструкторів та волонтерів. Бо ж розвиток стосується усіх.
https://www.facebook.com/nieprzetarty.szlak/photos/
Нині учасники особливих театральних колективів з Люблинського воєводства подеколи допомагають іншим, слабшим за них — наприклад онкохворим дітям, відвідуючи їх у лікарнях зі своїми виставами. Одночасно вони змінюють мислення про особливих осіб і ставлення до них. Їхні родичі перестають їх соромитися, коли бачать на люблинському фестивалі представників ЗМІ, віп-персони, коли розуміють, що, по-перше, їхня дитина прекрасно грає, їй аплодують, її знімають на на відео-камеру, до неї ставляться з повагою і визнають її майстерність. Водночас Міхал Становський застерігає...
— У цьому процесі є велика небезпека. Бо присутність особи з особливими потребами на сцені ще нічого не гарантує, не підносить її на п'єдестал, якщо вона не є якісно підготовленою. Тоді навпаки, це її принижує, і нам її жаль. З іншого боку — наші артисти з особливими потребами іноді перемагають у фестивалях звичайних артистів. Чи може бути краща терапія? А ще підготовка вистави — це тривала робота з голосом, тілом, почуттями, формами самовиразу... Це потрібно не лише для участі у цій виставі, а взагалі — для кращого життя. Ми не готуємо професійних акторів. Ми все робимо для того, щоби людям з особливими потребами ліпше жилося, ми розвиваємо їхній потенціал.
Галя Леськів, диктори: Тарас Андрухович і Яна Стемпнєвич