Протягом нашого життя око зазнає радикальних змін. У немовлят воно розвивається із шаленою швидкістю, але що діється із зором після досягнення 40 років? Через що ми починаємо бачити гірше і чи повинні ми цим непокоїтися? Про це ми порозмовляємо з нашим сьогоднішнім гостем паном Павлом Щербінським, оптиком і оптометристом, експертом Польської ремісничої оптичної палати.
- Як, отже, розвивається людське око? Як вже було сказано, дуже швидко…
- Воно розвивається. У нас формується оптична система, так би мовити, спочатку недосконала, спочатку ми не маємо чіткої картинки – зображення не ідеальне. Але в наступні місяці все це формується на такому рівні, що наш розум починає ті два приймачі, якими є наші очі, сприймати, так би мовити, серйозно, і отримане зображення починає приносити чимало користі для нашого розвитку. Може, не всі знають, що приблизно 80% інформації про навколишній світ надходить до нас через очі.
- Коли ми можемо зауважити тривожні симптоми, що можуть свідчити про те, що із зором дитини щось не так? Адже, якщо в пологовому будинку досліджують слух новонароджених немовлят, то окулістичних досліджень ніхто тоді не проводить.
- На початок я завжди пропоную батькам спостерігати за своїми дітьми. Якщо дитина під час гри або перегляду телевізора починає якось нахиляти голову, мружитися, очі починають сльозитися тощо, то в таких випадках варто звернутися до спеціаліста, аби перевірити, чи все гаразд.
- Це якщо йдеться про дещо старших дітей, дворічних, скажімо. Але що робити, якщо йдеться про немовлят?
- Тут єдиним, що повинно привернути нашу увагу, є те, чи дитина слідкує за нами та іншими об’єктами, за тим, що довкола неї діється, своїми очима. Часом, правда, можна помилитися, бо дитина може слідкувати за голосом. Але якщо з’являється якийсь новий об’єкт, коли ми щось показуємо, і на ньому зосереджується дитячий погляд, то все гаразд. А якщо ні, то варто задуматися, про що йдеться. Але не варто теж панікувати, бо маленькі діти мають свій світ – вони повинні дозріти до певного етапу сприйняття. І лише після перших місяця-трьох, коли з’являється повний контакт із дитиною, а вона не відслідковує поглядом предмети, то, звісно, варто звернутися до спеціаліста, аби він перевірив, чи все гаразд із зором.
- Як часто, маючи діагнозовану ваду зору, ми повинні перевіряти, чи вона не погіршується, або ж, у випадку дітей, навпаки, а отже й окуляри вимагають заміни?
- На першому етапі життя, звісно, окуліст вирішує, як часто. Як правило, це щотри-щошість місяців. У більш стабільних випадках – дитина повинна показуватися щороку. Натомість, після 7-8-річного віку також вирішує окуліст або оптометрист, але зазвичай це щошість-щодванадцять місяців.
- З дитинства багато хто з нас пам’ятає слова батьків, аби не дивитися задовго телевізора, бо це шкодить нашому зору (хоча, звісно, не лише йому). Сьогодні ж більшість з нас працює перед комп’ютером, діти без перерви використовують різноманітні електронні пристрої. Чи це справді шкодить нашим очам?
- Однозначно так. Й то незалежно від того, яка вада зору в дитини або в нас є. Електроніка, що нас всюди оточує – все це сьогодні світлодіодні пристрої. Їхнє блакитне або блакитно-фіолетове випромінювання не лише втомлює наш зір, але також прискорює дегенерацію фотосприйняття нашої сітківки. Рано чи пізно це матиме свої наслідки. У випадку дітей рекомендується не більше години на день проводити з електронікою взагалі, а не годину з мобільним телефоном, годину з планшетом і ще трохи з телевізором. Зараз розповсюджується короткозорість. І якщо подивитися на східні країни, наприклад на Китай, то там, практично, кожна дитина ходить в окулярах, є короткозорою. Це також може бути спричинено тим, що ми занадто довго дивимося на ближчі предмети. А наші очі до цього не пристосовані – вони створені, аби дивитися вдаль. Звісно, що вони мають можливість динамічної зміни, аби дивитися на предмети, розташовані близько. Але це не їхній натуральний стан. Він нам необхідний, аби щось поруч оцінити. Натомість, люди преобразили світ. Коли ми тут сидимо, то маємо щонайбільше три метри. А око треба розслабити. Й лише дивлячись на відстань більше трьох метрів, як то кажуть, око є в натуральному стані й теоретично дивиться вдаль. І ще одна річ: ми дивимося на близькі предмети – це 30-40 см. А як на мобільні телефони дивляться діти? Вони підставляють свій телефон майже до носа…
- Так, десь 20 см…
- І знову, якою б не була вада зору, це надуживання акомодації, око надзвичайно напружується. І якщо цей стан довго зберігається, то може статися так званий спазм акомодації, який викликає або штучну короткозорість, або поглиблює ту, що вже є, і навіть з огляду на нього може розвиватися далекозорість.
- Це страшно…
- Страшно, але правда. Подивімося довкола: всі дорослі дивляться в свої телефони. Ми, дорослі, дивимося на дітей, але робимо те саме. Але що цікаво: інформатики приходять до мого кабінету, розповідають, що сидять по 12 годин перед комп’ютером, але мають також перерву. Я питаю: «Що ви робите під час перерви?» - «Переглядаю інтернет-сторінки». Тобто перерва, необхідна для відпочинку очей всіх тих, хто працює за комп’ютером, полягає в тому, що ніби вони йдуть на каву, але в цей же час читають новини зі ще меншої відстані до очей, ніж у випадку комп’ютерного монітору.
IAR/А.М.