Друга світова війна для абсолютної більшості росіян є найбільш героїчною і величною сторінкою в їхній історії. «Велика Вітчизняна війна» - це потужний ідеологічно-культурний міф маніхейського характеру, що визначає російську тотожність як таку. В цьому міфі, втілення Добра - Радянський Союз і його авангард - російський народ, переміг втілення абсолютного Зла – гітлерівську Німеччину та її союзників. Настанню ж миру і благоденства, після «Великої Перемоги», яка є винятковою заслугою радянського народу та її керівництва в особі Сталіна, перешкодив загниваючий Захід, нещодавній союзник у боротьбі з Гітлером, не залишивши СРСР іншого виходу як розпочати боротьбу «за мир у всьому світі».
Як цей міф виглядає в контексті історії сталінського режиму в часи Другої світової війни? Про це ми попросили розповісти російського історика Алєксандра Ґоґуна з Вільного університету Берліна.
Період 1939 - 41 років і політика, яку вів тоді Радянський Союз, постає в радянській і російській історичній пам’яті як час оборонної політики, а приєднання Західної України і Західної Білорусі подається як «історичну справедливість». Водночас відсутнє розуміння репресивної суті режиму встановленого на теренах приєднаних внаслідок розчленування Польщі. В сучасній Росії цей аспект, так би мовити, замітається під килим. Чи не так?
Історична пам’ять в цьому сенсі має дві особливості. По-перше, вона пластична і залежить від державної політики і пропаганди. Причому зміни дуже швидкі. Я бачив соціологічні опитування, які показують, що рівень поінформованості населення стосовно таких явищ як Голокост чи геноцид вірмен, він зріс в півтора раза впродовж декількох років, звичайно, якщо влада ставила перед собою таке завдання.
Пам’ятаю, що коли я вчився в школі в 90-х роках, то в нас були дуже жваві дискусії з вчителем історії власне щодо анексій і загарбань 30-40-х років. Ми намагалися вияснити чи це був обґрунтований крок, чи це було актом агресії, а якщо це був акт агресії, то чи було це агресією задля блага народів Радянського Союзу. Ці питання стояли на порядку денному і вони в нашій фокус-групі з 30 чоловік зумовлювали дуже різні відповіді. Потім, в 1999-2000 році, коли включили на повну потужність неорадянську пропаганду, напевно переважна більшість російського населення ретроспективно підтримує тогочасну імперську політику СРСР та повернення «втрачених земель». Проте, можна точно сказати, що в академічних колах, незважаючи навіть на весь ідеологічний тиск, є чимало людей, котрі розцінюють ті події як злочинні або ж помилкові. Тобто, навіть виходячи з позиції лояльності до Сталіна і СРСР, є чимало людей, котрі вважають, що Сталін зробив дурницю приєднавши до Радянського Союзу [західнобілоруські і західноукраїнські землі, а також країни Балтії]. Іншими словами, навіть в таких колах зустрічається думка, що Сталін не був надто мудрим, якщо йдеться про зовнішню політику з точки зору його цілей, хай навіть вони були злочинними.
Тут слід відзначити чим був сталінський режим на західноукраїнських і західнобілоруських землях в 1939-41 роках. По-перше, це сотні тисяч депортованих, а також це, зокрема, десятки тисяч вбитих. Особливо, коли мова йде про літо 41-го року. В історичній пам’яті росіян - це час величезної трагедії і героїзму Червоної Армії. Водночас в прифронтовій зоні, в тюрмах, по звірячому знищували десятки тисяч людей, що потім німці використовували, щоб здобути прихильність місцевого населення. Військової необхідності вбивати цих людей, яких просто запроторили за класовим та політичним принципом, не було. Тобто, ми маємо справу з яскравим прикладом військового злочину.
Так, події, що відбувалися на теренах, котрі зайняла Червона Армія в 39-40 році, тобто, так би мовити, це західна національна окраїна Радянського Союзу, в національній пам’яті росіян займають периферійне значення. Зокрема це справа совєтизації. Не так багато знають про ці розстріли 41-го року. Ця тема недостатньо популярна, а справжнє зацікавлення нею невисоке. З одного боку, тому що 41-й рік це ганебна поразка, з точки зору великодержавно налаштованої людини. Все фокусується на тому, щоб зрозуміти як це сталося, що 15 років жили в злиднях, лише працюючи на війну, а тут зненацька ми відступаємо до Москви. Для тих, хто критично сприймає Радянський Союз, ці події є лише маленькою сторінкою в історії радянських репресій і маленька сторінка в історії радянських злочинів, бо в той час тисячами розстрілювали солдатів на фронтах, за дезертирство, занепадницькі настрої, за невиконання наказу тощо. Причому інтерес на Заході до подій, що відбувалися тоді в Західній Білорусі, Західній Україні і в країнах Балтії, набагато вищий. З одного боку, можливо так діється тому, що це сприймається як частина західної ойкумени. З іншого ж боку, можливо тому, що це пов’язано з Голокостом, бо проходили погроми і ця тема викликає дуже жвавий інтерес, особливо в німецьких дослідників. Проте росіян ця справа не цікавить. Принаймні мені невідома жодна робота на цю тему.
В російському сприйнятті є один такий цікавий момент, який пов’язаний зі сприйняттям жертв, і своїх, і чужих. В тому сенсі, що наприклад, така подія як Катинь, коли близько 23-тисяч польських офіцерів були розстріляні, по особливому сприймається навіть людьми, які розуміють, що це злочин. Мовляв, дійсно розстріляли 23 тисячі, але з іншого боку, скільки загинуло росіян і скільки таких катиней було в масштабах Росії? Тобто, це не сприймається як щось виняткове. Мовляв, нічого не вдієш- такий був час, гинули люди, гинули також росіяни.
В цьому сенсі люди, а також дослідники, часто беруть загальний контекст сталінських злочинів, але не враховуючи того факту, або не знаючи про нього, що для поляків це означає щось набагато більше. Частково це теж немало значить для німців, позаяк аналогічно злочину проти польського офіцерства Гітлер не здійснив. Він інтернував польських офіцерів та ізолював їх, щоб вони не йшли в Рух Опору і не становили загрози, але масового вбивства не було. Тому для поляків це щось, що виходить поза всякі рамки, а росіяни, як Ви правильно сказали, говорять про те, що Сталін винищував царських офіцерів і офіцерів Червоної Армії в не менших масштабах [ніж у випадку Катині].
Якщо взяти путінський дискурс про «Велику Вітчизняну війну», то головний акцент робить на перемогу у війні. Тобто, мовляв ми перемогли монстра нацизму. І в пересічного росіянина помітне щире нерозуміння того, чому в інших країнах, в тій же Україні, в країнах Балтії, Польщі або навіть в Чехії 1944-45 роки не сприймається як «визволення». Адже, немає розуміння, що для багатьох народів Центрально-Східної Європи, перемога СРСР не означала звільнення і кінець окупації та війни, а було продовженням боротьби за свою незалежність в умовах радянського режиму, що шляхом маріонеткових режимів контрольованих Москвою.
Те, що цей режим сприймається якщо не як новий окупаційний, то принаймні загарбницький режим, і що він приніс сталінізм на багнетах Червоної Армії, так акцент на цьому почали більше робити в останні роки. Річ у тому, що декомунізація кінця 80-х – початку 90-х років в Центральній Європі була дуже обмеженою. В тому числі це стосується декомунізації пам’яті. Зокрема, що стосується різного роду пам’ятників, монументів і меморіальних дощок, вже не згадуючи про підручники з історії. В мене є знайомі поляки, які досі використовують термін «визволення», для опису дій Червоної Армії. Проте, таких вже напевно меншість. Входить нове покоління, яке прийняло демократичні цінності, котре розуміє, що визволення – це визволення не від чого не будь, а для чогось, тобто для свободи. Режим, який приніс Радянський Союз, назвати свободою язик не повертається. Десь був опір,але не всенародний, зокрема так було в Польщі. Було загальне співчуття повстанцям з АК, але поляки дуже втомилися після війни, після кривавих жахіть гітлерівського терору і опір був набагато слабшим, ніж на території Західної України чи в Литві. А десь опору й не було. Це Чехія, Югославія, де були сильними місцеві комуністи. Не було ніякої повстанської боротьби в Угорщині та Болгарії.
Проте в Угорщині був 56-ий рік...
Вже після Сталіна, коли встановили цей режим, причому він відзначався винятковою жорстокістю. Навіть серед всіх центральноєвропейських режимів, режим Ракоші був найбільш лютим. У військово-політичному сенсі він прагнув бути, так би мовити, більшим католиком ніж Папа Римський, в даному випадку більшим комуністом ніж сам Сталін. В січні 1951 року Сталін провів у Москві нараду з лідерами країн так званої «народної демократії», на якій він заявив, що через 2-3 роки буде необхідною Третя світова війна і зіткнення з імперіалістами. Він дав зрозуміти, що до неї треба готуватися і Ракоші був єдиним зі всіх присутніх, хто запропонував створити більшу армію, ніж ту, про яку говорив Сталін. Сталін визначив, скільки військ на мирний і військовий час має бути створено в кожній з країн «народної демократії», а Ракоші пропонував ще більші розміри цих військ. Тобто, Ракоші перекланювався у порівнянні з іншими комуністичними лідерами. Можливо це була одна з причин того, що вибухнуло повстання в Угорщині, бо там режим був справді дуже жорстоким.
Матеріал підготував Назар Олійник