Роман «Дорога на Асмару» став літературним дебютом досвідченого перекладача художньої літератури Сергія Сингаївсього. А прискіпливу увагу читачів в Україні і за кордоном привернув після того, як провідна українська письменниця та публічна інтелектуалка Оксана Забужко назвала роман найкращим з усього, прочитаного нею українською за останні п’ять років.
Роман «Дорога на Асмару» і філософський, і любовний, і пригодницький. Історія кохання та сімейних таємниць розгортається в Україні на тлі сучасному і на фоні реальних історичних подій – війни та голоду в Ефіопії під час правління Менґісту Хайлі Маріама.
Сергій Сингаївський: Писалося легко, писалося класно. Ти згадуєш побачене свого часу і пережите. Стільки думок приходить, яких тоді не було! Для всього має пройти певний час. Тоді я не міг писати, тоді у 1984 – у мені було аж 27 років. А що таке 27 років?
В 1984 –у році випускник романо-германського факультету Київського університету і перекладач редакції іноземної літератури видавництва «Дніпро» потрапив військовим перекладачем до Ефіопії для виконання, як тоді казали в СРСР, «інтернаціонального обов’язку». Називали це – «допомогою братньому народу у боротьбі з наслідками посухи».
Розвантаження канадського зерна в одному з центрів переселення
Сергій Сингаївський: Ми возили хліб. Ми спочатку не знали куди возили і в які руки віддавали. Як той хліб використовувався, американський, канадський, індійський, єгипетський? Там було зерна звідусіль, крім Радянського Союзу. Він використовувався для того, щоб заманювати людей, як ото собаку окрайцем підманюють. Так заманювали голодних, щоб вони стікалися у визначені пункти збору. А вже звідти їх вивозили, в тому числі і радянськими літаками. Найголовніше було в тому, що їх зганяли з рідних домівок. Як туди повернутися - ніхто не знав. Вони мали рацію, коли відчували, що ніколи вже туди не повернуться. Ніколи. Комусь може й пощастило, так само, як тим, кому вдалося повернутися додому з Сибіру, Далекого Сходу, Середньої Азії.
Головне було в тому, що їх з їхнього одноосібного селянського життя перекидали у справжнісінькі колгоспи, але робили це під дулами автоматів АК-47. У цьому й полягав той страшний і невидимий вимір ефіопського голоду.
За радянських часів про війну і голод в Ефіопії знали ще менше, ніж про війну в Афганістані.
Все відбувалося на півночі Ефіопії, в провінції Еритрея і в тих таборах, куди возили хліб. Вертолітники бачили картину на півночі. Автомобільні батальйони - картину в таборах і на півдні. Поставала загальна картина. Найважче було припустити, що це діється в середині 80-х, не 30-х років. Важко було збагнути, що це відбувається 50 років потому і не проводити паралелі.
Найважче було, мабуть, припусити, що хліб використовують з метою злочинною, як у сталінському Голодоморі 30-х років в Україні.
Контроль влади за пересуваннями сільського населення й торгівлею був тотальним. Усі ці обмеження були дуже схожі на те, що робив радянський уряд в Україні
Розумієте, цей хліб і годував людей, і ним користувалися, як знаряддям для того, щоб вести політику. Яку політику? Тоді це називалося вілиджизація (від англійського village). Про це я дізнався із західної літератури. Західні історики і політологи чимало праць цьому питанню присвятили, бо це механізм. Це досвід. Це – політична практика. Практика political sciencе для насадження чи проведення певної політики. Хліб, голод – «прекрасні» знаряддя для цього.
Посуха в Ефіопії була, але не вона стала визначальним фактором масового голоду. Визначальним фактором стала війна підтримуваного Кремлем режиму з північною провінцією, яка схотіла бути незалежною.
Там картини були страшні. Шведські місіонери бачили канави, заповнені трупами дітей. І що ще гірше, їх посеред білого дня їли гієни. Це свідчення священників, навряд чи вони стали б перебільшувати аж настільки. І от я досі думаю, радянський посол там не ніколи не проїздив? Не бачив цього?
Українська історична наука не так опікується міжнародною політикою, як російська. Але навіть в Росії про той голод і радянську кампанію в Ефіопії, яка на той час була головним союзником СРСР в Африці, є лише одна, дві статті.
Оксана Забужко правильно сказала, що ми не виконали своєї місії. Нам треба було все розповісти про радянську минувшину, яка була страшною. Йшлося про розповсюдження досвіду. Інколи здавалося, що його мало не з підручника взято, з короткого курсу ВКПБ.
А ще це був форпост в Африці, який контролював вихід із Червоного моря. Тобто, якщо там теоретично стоїть якась радянська база, то немає жодного значення, хто контролює Суецький канал. Потрапити в Індійський океан, не минувши ще один, так би мовити, шлюз, не можна. От і вся зацікавленість Радянського Союзу в цій Ефіопії.
Як світ дізнався про гуманітарну катастрофу в соціалістичній Ефіопії?
Сергій Сингаївський: У жовтні 1984 року в новинах Бі-Бі-Сі був показаний сюжет про тисячі вмираючих від голоду. Вже в листопаді британський музикант Боб Ґелдоф розпочав потужну допомогову кампанію і міжнародний резонанс був величезний. Допомога безпрецедентна.
Як допомогти народові і не допомогти диктаторові? Оце була дилема. Не можна було надавати допомогу отим помираючим без того, щоб не піти на певні умови уряду. А певні умови – це таке гумове поняття. При тобі ми зробимо оце і ти на це погодишся. Не при тобі ми зробимо щось зовсім інше.
А будувався ж соціалізм під дулами автоматів Калашникова. Що це? Це ГУЛАГ, якщо відверто. Там і розстріли були за спроби втечі.
Мені завжди було незрозуміло, чому ця війна ефіопська майже нікому, за межами моїх читачів, не цікава в Україні. Ось ми цікавимося ірландцями, ірландці цікавляться нами.
Ґорта Мор - Gorta Mor означає великий голод кельтською. Ґорта Мор – це майже Голодомор і це абсолютно моторошний фонетичний збіг.
У Вашому романі багато екзотики.
Здалеку, одне з "нових сіл", збудоване для переселенців з півночі: усе під лінійку, щоб був контроль
Сергій Сингаївський: Бо це країна не лише рівнин і гір. Це країна давніх легенд про царицю Савську, царя Соломона та їхнього сина Менеліка. Деякі епізоди «Тисячі і однієї ночі» відверто ефіопські. Це - частина сходу, навіть не дуже Африка, завдяки християнській культурі та іудейським впливам. Це християнський народ з такою історією, що нам і не снилося. Після Вірменії це друга країна, яка прийняла християнство. Це було четверте століття від Різдва Христового. Ефіопи свято вірять, що Ковчег Завіту зберігається в одному з монастирів на озері Тана, і що в їхній країні переплітаються нитки Старого і Нового Завітів. Ефіопська провінція Кафа, де багато дикорослої арабіки, - батьківщина кави. Вона - найкраща. Тому що вона дикоросла, тому й цінується найбільше.
В романі «Дорога на Асмару» описано ритуал приготування кави, де кожна деталь має своє значення. Спершу долівка прикривається оберемками запашних трав, щоб не дошкуляли земні клопоти і тривоги. Поряд ставиться кадильниця з ладаном, аби відігнати злих духів і перебити сторонні запахи.
Кому кортить дізнатися подробиці, помандрувати у часі і просторі, посмакувати небанальним сюжетом та розкішною українською мовою автора – відсилаємо до книжки.
З великою теплотою згадував пан Сингаївський про свого вчителя Анатоля Біленка, який все життя присвятив перекладу української художньої літератури. А ще цитує Мати Терезу, яка була з гуманітарною місією в охопленій голодом Ефіопії і яка неодноразово з’являється на сторінках роману : -«Кожен з нас може робити маленькі речі, але з великої любові».
Матеріал підготувала Галина Баланович.