Logo Polskiego Radia
Print

Футбольні успіхи об’єднують народ

PR dla Zagranicy
Volodymyr Priadko 13.10.2017 14:38
  • FUTB 13.10.17.mp3
Журналісти Маріуш Цєсьлік та Ґжеґож Гурний наголошують: спортсмени - це зазвичай патріоти своєї країни
Photo: pixabay.com/Creative Commons Public Domain CC0

Успіх збірної Польщі з футболу, яка перемогла Чорногорію і вийшла на Чемпіонат світу з футболу-2018, окрилив мільйони польських вболівальників. Як написала одна з газет, «Тремти, Росіє, надходить Польща». І справді, у такій добрій формі збірна країни над Віслою давно не була. Про цей успіх йшлося в одній з радіопередач Польського Радіо.

Про футбольні події останнього часу, про вплив футболу як об’єднуючої сили вболівальників, про давню традицію цього чи не найпопулярнішого виду спорту та про порівнння цього виду спорту з релігією, розмовляють журналісти Маріуш Цєсьлік та Ґжеґож Гурний:

«Можна сказати, що футбол в західній цивілізації вже давно став чимось на кшталт ерзацу релігії. Я зрештою, пам’ятаю що вперше читав про це на початку 80-х років. Літературний і футбольний критик Кшиштоф Ментрак писав, що футбол – це релігія ліберальної демократії, причому він посилався на ще попередні тексти Джорджа Орвелла, який після ІІ Світової війни передбачав такий розвиток подій».

Маріуш Цєсьлік, у свою чергу, згадав як кілька років тому серйозні люди не були у захваті від того, що Національний стадіон вечорами підсвітлювався польськими національними кольорами, можна ж, було, наприклад, якусь веселку показати.
Співрозмовники звернули увагу, як в деяких збірних з волейболу, наприклад, процес натуралізації іноземців набрав великого розмаху – за досить сильну збірну Катару не виступає жоден араб, там тільки європейці:

«Але, в футболі цей тренд не набирає розміру епідемії. Щоправда, кілька років тому були спроби поповнення футбольних рядів іноземцями, проте вболівальники, футбольні діячі та громадська думка рішуче проти цього виступили. Тобто, ніхто не проти, щоб два-три спортсмени задля майбутніх перемог, прийняли громадянство, але якщо таких осіб буде одинадцять, - це було б занадто і це був би, свого роду, обман. Такого фактично ніде й немає».

Співрозмовники згадали при цьому команду баскійської провінції в Іспанії, де зазвичай грають одні баски і зупинилися на футбольній іспанській провінції Каталонія, де пройшов референдум за незалежність. Футболіст Жерард Піке вважається відвертим каталонським сепаратистом:

«Він взяв участь у тому референдумі, проголосував і, звичайно ж, відомо як проголосував, так як голосувала Каталонія. Пізніше, коли Піке вийшов на тренування збірної Іспанії, вболівальники його обсвистали, - він все ще грає в іспанській збірній. Не можна собі уявити, що колись буде створено збірну Каталонії».

Колись, отримавши польське громадянство, за збірну Польщі грав чорношкірий Олісадебе і суспільство цей факт прийняло з симпантією. Звичайно, з’являлися певні расистські прояви, але їх було небагато. Згодом у польській збірній з’явилися футболісти з Франції та Німеччині і тоді виявилося багато незадоволених:

«Справді, але це певно було через те, що таким чином блокується кар’єра вітчизняних спортсменів, тому внутрішній чемпіонат опинився на значно нижчому рівні. Певно, що такий тренд, коли команди стають такі строкаті, кольорові і стають ніби арміями найманців, виникає через глобалізацію.
А тим часом, збірні стають своєрідним популяризатором своєї держави, вони створюють національний престиж. Спорт, футбол – це ніби продовження воєнних дій, але вже іншими, спортивними методами, ця спортивна дисципліна дозволяє більш цивілізованим способом послабити певні суспільні емоції
».

Маріуш Цєсьлік доповнює Ґжеґожа Гурного нагадуючи, що футбольна збірна, поза єдиним випадком, коли польські й російські фани під час ЄВРО-2012 побилися на вулицях столиці, не є об’єктом якогось насилля:

«Зверніть увагу, що фактично оті негативні емоції, тобто авантюри, образи тощо, стосуються виключно клубів, збірна ж, на загал, викликає позитивні емоції. А повертаючись до гравців польського походження з Заходу, зокрема, Людови́к Обранья́к, то проблемою тоді було лише те, що в ті часи збірна переживала не найкращі часи, часто програвала. Якби команда була успішною, то всі б згодилися з цим і ніякої проблеми не було б. Та, все ж, збірна – це вітрина польського футболу.
Сьогодні ми в команді маємо справді суперзірку, Роберта Левандовського знає увесь світ і це, певною мірою, продукт польської ліги, сьогодні він не лише обличчя польського футболу, а й лице самої Польщі
».

Маріуш Цєсьлік вважає, що люди в Польщі не мають занадто нагод для колективного піднесення, що в країні фактично кожна справа - це політична справа і кожна публічна людина повинна висловитися на тему уряду чи опозиції. Митці, наприклад, на загал, не люблять уряд, а футболісти?

«Чи хтось чув, щоб футболісти займалися такими речами? Ні. А ми знаємо, що вони мають різні погляди. Відомо, наприклад, що Роберт Левандовський не є прихильником цього уряду, його менеджер – це депутат опозиційної партії Громадянська Платформа Цезарій Кухарський. Колись він був чудовим гравцем варшавської «Легії». І це мабуть і є його політичні симпатії, та чи це має якесь значення? Взагалі футболісти – це зазвичай прості хлопці, щоправда Левандовський намагається отримати освіту. Але, більшість спортсменів може навіть не всі закінчили середні школи, бо мусили грати. Та, все ж, вони не горнуться до політики, не наголошують на своїх політичних симпатіях, цього нема. Вболівальники задоволені грою футболістів і відчувають себе співавторами успіху».

Може роль футболіста полягає в тому, щоб об’єднувати народ, консолідувати, а митці займаються протестами. Ґжеґож Гурний:

«Так, вони викликають позитивні колективні емоції, таких, яких ніхто сьогодні не викликає. Бо у нашому громадському житті більше негативних емоцій, а кожний спортивний успіх завжди – особливо футболістів, волейболістів чи спідвею викликає позитив, щоправда позиція футболу у цьому світі найвища».

Маріуш Цєсьлік зауважує, що серед митців поширений погляд, що я мовляв, за кордоном не дуже зізнаюся, що я поляк, я кажу, та я з Польщі, або просто, – я європеєць:

«Жоден спортсмен так не скаже, жоден. Бо спорт тримається на змаганні і на найвищому рівні змагаються між собою національні збірні. Зверніть увагу, що усі олімпійські чи інші чемпіони демонструють національні прапори чи навіть релігійні символи. Тобто спортивні змагання базуються на суперництві між країнами, між народами. І кожний спортсмен підкреслює своє походження».

Спортсмен мріє виступати за збірну з гербом країни на футболці, а для митця ходити в біло-червоному вбранні з національними символами – це своєрідне жлобство. Ґжеґож Гурний погоджується, але…

«Ну, так це виглядає, але цікаво, що це не тільки польське явище, в інших країнах це також помітно. Гра за збірну – це більш мотивуюча справа, ніж гра в футбольних клубах. Трофеї на Чемпіонаті Європи сприймаються значно серйозніше, ніж клубні здобутки. І це, наприклад, видно по Кріштіано Рональду, який свій футбольний тріумф пережив лише тоді, коли Португалія здобула звання Чемпіона Європи».

Словом, неабияку роль у зміцненні єдності народу, підняття його духу і настрою, відіграють перемоги саме футбольних збірних.

Polskie Radio 24/B.П.

Print
Copyright © Polskie Radio S.A Про нас Контакти